Апостольська Православна ЦеркваГромади апостольської традиції
UK

Документи · 31 січня 2000 року

Декларація про створення
Православної Церкви Відродження.

Установчий документ, з якого почалася Апостольська Православна Церква. 13 травня 2000 року Церква Відродження прийняла ім’я Апостольської Православної Церкви.

Ми, нижчепідписані єпископи і священники однієї з гілок Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви, цією Декларацією заявляємо про утворення нової церковної організації — Православної Церкви Відродження.

Причина, що спонукала нас до цього кроку, — прагнення здійснити в межах самостійної церковної структури всеосяжні й послідовні реформи, без яких російське православ’я, що перебуває в дедалі глибшій кризі, остаточно перетвориться на жрецько-ритуальний інститут, який для громадян Росії третього тисячоліття становитиме лише етнографічний інтерес.

Реформи, які ми маємо намір здійснити:

I. Реформа церковного управління

Децентралізація церковної влади, повернення до апостольської моделі церковного управління.

Про необхідність такої реформи 1932 року писав професор канонічного права С. Троїцький: «Доба союзу з державою поділила Православну Церкву на аналогічні державі, що мають спільні з нею територіальні кордони, великі організації, і прагнення будь-що зберегти безперервну єдність церковного управління. Цей своєрідний церковний імперіалізм і є головною причиною сучасних церковних негараздів… Треба вигнати з Церкви, словами Карфагенського Собору, „димну пиху світу“ і відмовитися від прагнення перетворити Православну Церкву на кілька слабких копій Церкви Римо-Католицької… Доречно нагадати, що під час першого Вселенського Собору автокефальних Церков було близько ста».

А ось думка І. С. Аксакова: «Патріархи й митрополити — винахід імператора Юстиніана та його чиновників, як паралель цивільним префектам. „Полі-папізм“ патріаршої системи гірший за римський „моно-папізм“. У справжньому православ’ї владу над єпископами й місцевими Церквами мають лише Собори, а не патріархи й митрополити».

Від абсолютної монархії, що часом вироджується у східну деспотію з найжорсткішою вертикаллю влади (Патріарх — Синод — єпископат — священники — миряни), яка історично відповідає рабовласницькій і феодальній добі, Православна Церква має повернутися до конфедеративного устрою. Найвища ієрархічна влада в Церкві — єпископ, глава єпархії. Єпископи, що очолюють єпархії, входять до єдиної церковної структури — Вищого церковного управління, яке має лише координаційно-дорадчий характер і не має управлінських функцій, зокрема права призначати й звільняти єпископів, керівників єпархій. Таке право мають лише єпархіальні збори (за вироблення відповідних процедур). Як єпископат, так і духовенство обирають і звільняють лише парафіяльні збори за поданням єпископа та єпархіальної ради. Церковна влада повинна мати три гілки — законодавчу, виконавчу й судову. Ми визнаємо незгладимість священного сану. Тому відмовляємося від дисциплінарних заходів заборони, а саме: заборони священнослужителів, позбавлення сану, відлучення від Церкви.

Відновити «Святеє Святих» життя Церкви — соборність. Помісні Собори — найвища влада в Церкві — мають збиратися суворо регулярно, щонайменше раз на три роки.

Ми відмовляємося від географічного, національно-територіального принципу «канонічної території», що по суті є середньовічно-кріпосницьким пережитком державного устрою, перенесеним у сферу церковного життя. Цей принцип, широко застосовуваний у православ’ї, зрештою призводить Церкву до духовної стагнації і, крім того, до неминучої залежності Церкви від держави. Ось що писав Вол. Соловйов: «Духовна влада не може бути незалежною від світської, якщо Церква існує в межах лише одного державного утворення. Національна Церква — завжди частина держави і завжди буде залежною від мирської влади».

Нині зростає рух «Лікарі без кордонів», і ми також проголошуємо гасло — «Церква без кордонів». Справжня єдність Церкви не в організаційних структурах, а в дусі братньої любові, єднанні у вірі, у сповіданні віровчительних істин і засад духовного життя.

Передбачаючи критику з боку прихильників одноманітності, хочемо звернути увагу на те, що хоча Православна Церква має вселенський характер, як слушно стверджують визнані Церкви, насправді православні Церкви існують як самостійні Помісні Церкви, і при цьому ніхто не стверджує, що єдність православ’я применшується.

Слід зазначити, що заслуга в подоланні хибного географічного, національно-територіального принципу належить «піонерам» цього руху — Російській Православній Церкві Закордоном і Російській Істинно-Православній Церкві.

II. Богослужбово-дисциплінарні реформи

  1. Реформа церковного календаря: перехід на новий стиль слідом за більшістю православних Церков (старого юліанського стилю й далі дотримуються лише три консервативні Церкви: Російська, Сербська та Єрусалимська).
  2. Скасувати систему церковних нагород, що породжує кар’єризм і корупцію.
  3. Сувору дисципліну постів, що існує в сучасному православ’ї, слід пом’якшити.
  4. Богослужіння може звершуватися на бажання вірних будь-якою мовою, звісно, і російською.
  5. Кожне богослужіння має неодмінно супроводжуватися проповіддю.
  6. Виключити з практики церковного життя непомірні побори за богослужіння й треби (такси за треби).
  7. Спростити православне богослужіння й звільнити його від візантійської пишноти.
  8. Надмірно довгі служби слід скоротити.
  9. Відкрити вівтар для ширшої участі вірних у богослужінні; винести престол на середину храму (на бажання вірних).
  10. Встановити суворий контроль і гласність щодо всіх фінансових потоків церковних організацій усіх рівнів.

Уповаючи на милість Божу, на молитви сонму новомучеників і сповідників Російських і новопрославленого просвітителя й священномученика Олександра Меня, ми віримо, що наша Церква, входячи в третє тисячоліття, послужить справі відродження справжнього православ’я!

Підписали
  • Митрополит Стефан (Лініцький)
  • Архієпископ Дидим (Нестеров)
  • Архієпископ Кіріак (Темерціді)
  • Єпископ Венедикт (Молчанов)
  • Єпископ Валентин (Астаф’єв)
  • Єпископ Сергій (Саркісов)
  • Єпископ Віталій (Кужеватов)
  • Єпископ Ростислав (Мельников)
  • Секретар Собору єпископів протопресвітер Гліб Якунін
  • Протоієрей Андрій Петренко
  • Ігумен Андрій (Давидян)
  • Священник Євгеній Фаронов
  • Священник Андрій (Плахтій)

31 січня 2000 року, Москва

← Усі документи