Документи · 31 січня 2000 року
Декларація руху
«За відродження православ’я».
Декларація Громадського руху «За відродження православ’я» про духовну кризу православ’я в Росії та про п’ятнадцять положень церковної реформи.
Православ’я в Росії сьогодні перебуває в стані дедалі глибшої духовної кризи, коріння якої сягає нашої багатовікової історії.
Негаразди духовного стану Церкви чи не першими помітили видатні російські письменники. Згадаймо хоча б слова Ф. М. Достоєвського: «Російська Церква в паралічі від часів Петра Великого». Згадаймо І. С. Аксакова: «Не воскресне ні російський, ні слов’янський світ, не здобуде цілісності й свободи, доки Церква перебуватиме в такій мертвотності». Згадаймо гіркий висновок, до якого дійшов найуважніший і найсумлінніший дослідник вітчизняного церковного життя М. С. Лєсков: «Росія охрещена, але не просвічена».
Шляхи виходу з цієї кризи й можливості оновлення Церкви були предметом напружених роздумів видатних російських мислителів: В. С. Соловйова, протоієрея С. Булгакова, С. Л. Франка, Г. П. Федотова. На жаль, уся ця найбагатша спадщина християнської думки, яка могла б лягти в основу справжнього відродження Православ’я в Росії, по суті лежить марно. Сучасне керівництво Московського Патріархату ставиться до неї або з крижаною байдужістю, або з неприхованою ворожістю — доходить до публічних аутодафе, у вогні яких гинуть книжки визнаних усім світом російських православних богословів і філософів.
На початку ХХ століття проблеми відродження Церкви починає активно обговорювати православне духовенство. З вимогою якнайшвидшого скликання Помісного Собору, який мав розпочати довгоочікувані церковні реформи, виступили найвищі ієрархи Церкви.
1905 року в Петербурзі утворився «Союз церковного оновлення», що об’єднав священників і мирян, щиро стурбованих долею Православ’я в Росії.
Час нарешті сказати правду про тих, кого впродовж багатьох десятиліть називають «обновленцями», надаючи принизливого змісту новозавітному поняттю «оновлення». Час визнати, що багато їхніх ідей були богословськи виправдані й нагально необхідні.
В основі цього духовного руху лежала впевненість у необхідності справжнього відокремлення церкви від держави, звільнення її від державної опіки, децентралізації церковного управління, запровадження соборного управління через демократично обирані Церковні Собори, Єпархіальні З’їзди та Парафіяльні Збори кліру й мирян, обов’язкової виборності єпископів і священників, фінансової відкритості церковних організацій усіх рівнів, а також діяльної участі Церкви в житті суспільства, соціальному служінні, у просвіті й моральному вихованні народу.
У галузі літургійної реформи пропонували запровадити живу російську мову замість малозрозумілої слов’янської, служіння з відчиненими Царськими вратами й читанням уголос «таємних» молитов.
Відповідно до 4-го правила 4-го Вселенського Собору, яке проголошує: «Ченці нехай не втручаються ні в церковні, ні в житейські справи і нехай не беруть у них участі, залишаючи свої монастирі», обновленський рух першого покоління пропонував відмовитися від чернечої монополії на владу в Церкві. «Чернецтво єпископів, — писав О. Д. Аксаков, — є в Церкві явищем... антиканонічним». Чернече служіння вимагає безмовності, споглядання, віддалення від мирської суєти. Рання Церква ставила чернечий подвиг вище за священницький та архієрейський і тому не допускала порушення чернечих обітниць заради архієрейства.
Після Лютневої революції 1917 року нарешті скликали Помісний Собор Всеросійської Православної Церкви, і він розпочав свою роботу. Але за три свої сесії він устиг провести лише частину нагальних реформ. У вересні 1918 року під тиском більшовиків Собор припинив свою діяльність.
І все ж Собор устиг ухвалити кілька найважливіших рішень, що втілювали програму церковних реформ, зокрема: нові статути, нові соборні структури всієї Церкви від Патріарха (якого визнали лише першим серед рівних архієреїв) до самоврядних парафій із наданням на всіх церковних рівнях широкої ініціативи рядовому духовенству й мирянам та виборного начала єпископату й духовенства.
Було встановлено регулярне проведення Помісних Соборів не рідше ніж раз на три роки, а єпархіальних і парафіяльних зборів — ще частіше, закріплено суверенне право власності на все рухоме й нерухоме майно за парафіями (будівлю храму й усе церковне майно).
У цей самий час почав набирати сили обновленський рух. Проте подальша його доля склалася трагічно. З одного боку, він почав утілювати в життя необхідні церковні реформи, про які один із лідерів обновленства Олександр Введенський говорив так: «Необхідна богослужбова творчість, наближення до життя літургійної мови, розкріпачення людського в спілкуванні з Божеством... відкидання наносного й формального, поглиблення внутрішнього розуміння релігії. Священству необхідно вийти з археологічного музею на шлях вільного й релігійного життя і зрозуміти справжню суть релігії. Порятунок Церкви — у її виході у світ, а не в стоянні на місці в релігійному сні. Життя змусить у це повірити!».
З другого боку, керівництво обновленців не змогло уникнути крайнього сервілізму, і комуністична партія та ДПУ вміло використали його для підриву Церкви зсередини, розколу й боротьби проти патріаршої Церкви та особисто проти патріарха Тихона. Зрештою обновленський рух було дискредитовано в очах вірних, а церковні реформи були приречені на провал.
Поряд із глибоко ідейними й ревними прихильниками реформ, такими як єпископ Антонін (Грановський), священник Олександр Боярський, у Русі брали участь прямі агенти ДПУ на кшталт священника Володимира Красницького. Злісними нападками на патріарха Тихона, митрополита Петербурзького Веніаміна та його соратників, яких судили й розстріляли у справі про вилучення церковних цінностей, співпрацею з богоборчою владою особи, подібні до Красницького, занапастили будь-яке прагнення до оновлення й духовного відродження Православ’я в Росії.
Після розгрому тихонівської патріаршої церкви в 30-х роках більшовики взялися й за своїх колишніх підопічних — обновленців. Їхню долю остаточно вирішили після 1946 року, коли близько 500 обновленських парафій, що залишалися, державні органи зняли з реєстрації й насильно передали Московському Патріархату.
Спробу православного оновлення й відродження початку ХХ століття зірвали більшовики, які тимчасово поставили на підтримку обновленського руху в боротьбі з тихонівською Церквою. Їм вдалося досягти потрійного ефекту: 1) розколоти Церкву, 2) послабити її духовний і політичний вплив на народ і 3) дискредитувати в очах вірного народу все, що пов’язане з проблемами оновлення Церкви.
Різко змінивши політику щодо релігії 1943 року, Сталін зробив ставку на найархаїчнішу, застиглу (відповідну його політичній лінії) проімперську синодальну модель Церкви. Її керівником невдовзі став противник церковної реформи Алексій I (Симанський).