Декларація Громадського руху «За відродження православ’я»
Московський Патріархат
Архіви, зокрема листування першого голови Ради у справах Російської Православної Церкви генерала КДБ Г. Карпова з Патріархом Алексієм I, дають чітке уявлення про те, як на місці дощенту зруйнованої й спустошеної гонителями Церкви мучеників і сповідників Сталін, Берія і Карпов 1943 року збудували релігійну організацію цілком нового типу — Московський Патріархат, повністю підконтрольний державним каральним органам.
За весь час свого існування Московський Патріархат беззастережно підтримував зовнішню і внутрішню політику КПРС і радянської держави. Не було жодного випадку, щоб Церква підняла свій голос проти злочинів радянського тоталітаризму й на захист переслідуваних вірних.
Ба більше, вона завжди виступала з офіційною підтримкою злочинів режиму, таких як військова експансія в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані, та інших ганебних діянь. Тавро «червоної церкви» так і залишилося на тілі Московського Патріархату.
І все це можна було б пояснити й пробачити, якби Московський Патріархат виявився щирим у готовності переглянути й переосмислити своє минуле за часів несподівано відкритої свободи, що прийшла з крахом комуністичного режиму 1991 року. Але він навіть не намагався почати своє відродження з покаяння, що було б природно з християнського погляду. Після відмови держави від антирелігійної політики за минулі роки Московський Патріархат так і не знайшов у собі сил засудити ганебний колабораціонізм із богоборчим режимом і зраду своїх вірних.
Ще важливіше те, що навіть в умовах відносної свободи РПЦ виявилася нездатною послужити духовній просвіті російського народу, впавши в язичницьке обрядовір’я — «шаманство», перетворивши Церкву на комбінат ритуально-побутового обслуговування, а духовенство — на жрецьку касту.
Чинний нині Статут про управління РПЦ, її цивільний Статут, типовий Статут парафій РПЦ жорстко регламентують ієрархічну диктатуру, встановлюють абсолютну владу Синоду над єпископатом, а правлячого єпископату — над безправним духовенством і церковним активом. Прийняті Московським Патріархатом методи керівництва Церквою в основі своїй суперечать засадам канонічного права, зокрема постановам Помісного Собору Російської Православної Церкви 1917–18 рр., і встановлюють структуру, що відповідає не «святій соборній апостольській Церкві», а, по суті, воєнізованій, побудованій на беззаперечному підпорядкуванні молодшого старшому, казарменій структурі.
Перший пункт типового статуту парафій РПЦ проголошує: «Парафія є релігійним об’єднанням, що є первинним структурним підрозділом Російської Православної Церкви». Чи не зі статуту внутрішньої служби держбезпеки взяли ці засади воєнізованого устрою, пронизаного залізною дисципліною? Навіть парафіяльні збори не можуть бути скликані, відповідно до цього статуту, без дозволу правлячого архієрея.
Посиленню тоталітарного характеру Московського Патріархату сприяє передання в централізоване володіння найвищому керівництву Церкви всього рухомого й нерухомого церковного майна (будівель, священних предметів, земельних ділянок), що призвело до концентрації власності й влади в руках патріарха і Синоду. Саме ця антиканонічна церковно-номенклатурна «приватизація», вилучення з відання громад їхньої власності, створила матеріальний фундамент усевладного контролю керівництва Патріархату над усіма сторонами церковного життя.
Усередині Московського Патріархату неможливий жоден діалог про нагальні церковні й суспільні проблеми, мислячих людей, які висловлюють погляд, що не збігається з «генеральною лінією» Синоду, негайно виганяють із Церкви. У сучасного Московського Патріархату немає навіть натяку на соціальну доктрину, про розроблення якої вони самі проголосили кілька років тому. А це ж — один із визначальних напрямів справжнього служіння Церкви народові!
Пророче служіння Христа так само виявилося не сприйнятим Церквою. Образ пророчого служіння охоплює не стільки дар передбачення, скільки насамперед сміливість у викритті неправди, у боротьбі за правду. Саме за це Христа й розіп’яли.
Московський Патріархат живе поза основними проблемами як самої Церкви, так і країни та суспільства. Для нього немає економічних, соціальних проблем, немає проблем алкоголізму, наркоманії, абортів, національних, екологічних і безлічі інших. Немає проблем людей, викинутих «за борт» життя. Які можуть бути спільні інтереси в синодальних олігархів із літніми пенсіонерами, пенсії яких нижчі за прожитковий рівень? Де ще у світі можна знайти секту, яка так зневажливо ставиться до своїх послідовників?
Церковне керівництво вже давно не служить простому православному народові. Воно відділене від нього непереборною стіною охорони й високими кам’яними парканами. Ми чуємо з амвонів холодні слова про милосердя і співчуття, а в житті бачимо столи ієрархів, що вгинаються від делікатесів, дачі й резиденції, особисті літаки й парк надзвичайно дорогих автомобілів, що регулярно поповнюється. І все це — на тлі крайнього злиденства простих людей, які, відриваючи від себе конче потрібний шматок хліба, несуть до храмів останню «драхму», щоб «князі Церкви» могли потопати в розкошах.
Язичницький культ особи Патріарха Алексія II давно переродився на тяжкий гріх ідолопоклонства (який старанно роздмухують ЗМІ). Усе це — всупереч рішенню Собору 1917–1918 рр., який визнав Патріарха лише першим серед рівних йому єпископів.
Чи можна уявити собі Христа, до якого були б зачинені двері для простих його послідовників? Чи можна уявити собі апостола Петра, якого охороняють м’язисті здоровила з державної спецохорони, щоб — не дай Боже! — до нього не пробився якийсь простак із марним проханням про шматок хліба?
Ми не говоримо тут про кричущі злочини Московського Патріархату перед Богом і людьми, пов’язані з моральним розкладом його ієрархів, про які знає вже кожен, хто читає газети, про розкрадання гуманітарної допомоги на суму понад 2 мільярди доларів, про тютюн і горілку, якими ієрархи Московського Патріархату розбещують наших громадян і вірних людей, про нафту, що дає баснословні прибутки митроносним ченцям, які нібито зреклися світу й усього, що у світі.
Відчуження Патріархату від народу, небажання відкрито говорити з вірними, страх перед змінами змушують керівництво РПЦ іти на пряме порушення вимоги Статуту, який передбачає проведення Помісного Собору кожні п’ять років. Минуло вже не п’ять, а десять (тепер уже вісімнадцять) років від часу останнього Собору 1990 року, на якому обрали нинішнього Патріарха Алексія II.
Керівництво Московського Патріархату вчинило найтяжчий гріх проти «Святеє Святих» Православ’я — його соборності, скасувавши призначений на ювілейний рік Тисячоліття Християнства Помісний Собор Російської Православної Церкви й замінивши його проведеним 11 січня в Державному Кремлівському палаці номенклатурним прийомом із розважальною програмою, що справила на багатьох найтяжче враження профанацією найвеличнішого ювілею.