Основи віровчення Апостольської Православної Церкви
Про ікони і чернецтво
Про шанування святих ікон
Ми шануємо святі ікони, тобто молимося перед ними, звершуємо перед ними кадіння, вміщуємо в домах і храмах, урочисто носимо для поклоніння під час процесій.
Ікона передбачає для свого існування зображуваність Бога в людині, яка за своїм створенням має образ Божий (Бут. 1:26), хоча й затемнений первородним гріхом. Але Господь Ісус Христос, прийнявши людську природу, у Своєму безгрішному людстві явив істинну людину. Бог лишається незображуваним у Своєму надсвітовому бутті, але в Своєму одкровенні людині Він має образ і може бути описаний. Інакше не мало б місця і саме Його одкровення. Зокрема, з огляду на сказане, зображуваними є події земного життя Господа Ісуса Христа, як вони в слові зображені у святому Євангелії, яке в цьому сенсі є не що інше, як словесна ікона Христова. Картини релігійного змісту, що зображують євангельські події, не зустрічають принципового заперечення і в протестантському світі. Вони вживані тут — чи то з метою навчання, нагадування, чи глибшого релігійного осягнення, — вживані так само, як священні тексти, що прикрашають стіни храму і є так само не чим іншим, як словесними іконами. Таке пам’ятне значення в православ’ї має розпис (фрески) різного змісту, що вкриває стіни храму і, по суті, не має значення ікони.
Ікона являє собою не просто священне зображення, а й щось більше, ніж зображення. За вірою православ’я, ікона є місцем благодатної присутності, ніби явлення Христа (а далі й Богоматері, святих, загалом тих, хто зображений на іконі), для молитви Йому. Це явлення Христа в Його зображенні для вислуховування молитви до Нього не робить саму дошку і фарби, потрібні для зображення, що становлять його матерію, належними до тіла Христового. У цьому сенсі ікона цілком протилежна Євхаристії, де немає образу Христового, але Христос таїнственно присутній у речовині Його тіла і крові, подаючи їх для причастя. Православний молиться перед іконою Христа, як перед самим Христом, що постає перед ним у Своїй іконі, але сама ікона, місце цієї присутності, лишається тільки річчю і аж ніяк не стає ідолом чи фетишем.
Потреба мати при собі й перед собою ікону випливає з конкретності релігійного почуття, яке не задовольняється самим лише духовним спогляданням, але шукає й безпосередньої, відчутної близькості, як це природно для людини, що складається з душі й тіла. Людині Господь подає спілкування з Собою у споживанні Його тіла і крові, тобто чуттєво й відчутно. І подібне ж духовно-відчутне спілкування ми маємо і в святих іконах, при всій глибокій відмінності ікони від святої Євхаристії. Тому шанування святих ікон ґрунтується не лише на самому змісті зображених на них осіб чи подій, а й на вірі в цю благодатну присутність, яку подає Церква силою освячення ікони. В освяченні ікони ми маємо священнодійство, яким установлюється саме зв’язок між первообразом і образом, зображуваним і зображенням. Через освячення в іконі Христа відбувається таїнственна зустріч того, хто молиться, з Христом. І це саме має силу й щодо ікони Богоматері та святих, які у своїх іконах ніби продовжують своє життя на землі у своїх явленнях (аналогічний сенс має і шанування святих мощей).
Чернецтво
Відповідно до православного Передання, ми вважаємо можливим і необхідним проходження подвигу християнського життя не лише в шлюбі, а й у чернецтві, як відлюдницькому, так і в монастирському спільножитті. Спільним для них є прийняття на себе обітниць безшлюбності, зречення своєї волі та всякого набування майна.
«Світло для ченців — ангели, а світло для всіх людей — чернече життя». У цих коротких словах Іоанна Ліствичника міститься думка про єдність та ієрархічність світу видимого і невидимого. На землі чернецтво продовжує «золотий ланцюг», що з’єднує зі світом ангельським на небесах, і виливає на світ земний, тлінний і занепалий, це сяйво святості, любові й мудрості. Чернецтво має бути сповнене цим світлом і заломлювати його в ділах чистоти, милосердя і богопізнання, продовжувати на землі й довершувати ангельське служіння, стати «духами служебними» для тих, хто має успадкувати спасіння, для людства, що знемагає в гріхах і невірстві. Уподібнюватися ангелам-духам чернецтво може тільки духом, а не тілом, тільки «часткою Божества» в собі, за словом Григорія Богослова, тобто своїм іпостасним началом. Воно має, як і все розумне, духовно обдароване людство, розкривати в собі закладену в ньому потенційно божественну стихію, розвивати свій духовний дар, удосконалюватися і наближатися до Божественного Першоджерела життя.
Чернецтво за своїм задумом не є егоїзмом і не має права бути ним насправді. Це було б розривом «золотого ланцюга», порушенням соборної єдності всіх членів тіла Церкви і випаданням із загального плану Божого промислу про світ і людей. Так само аскеза сама по собі не може бути метою — вона лише служить як засіб, до того ж негативний, головним чином як стриманість і недопущення нижчих психофізичних потреб. Чернечі обітниці нестяжання і дівства — того самого негативного характеру. Мета чернецтва як моральної сили — спасіння не тільки самих себе, а спасіння всього світу і освячення творіння. Це не тільки спасіння від світу, а саме спасіння світу. Тому, не гидуючи його недугами і не цураючись його нечистоти, чернецтво служить світові: охороняє його, вимолює його, окормлює його, сповідує його і за нього заступається.
До цього зводилося служіння численного сонму преподобних отців, як тих, що подвизалися в пустелях, так і тих, що відкривалися цьому світові. Піднесення себе на стовп (Симеон, Алипій, Никита, Даниїл Стовпники) чи на камінь (преподобний Серафим Саровський), відхід у затвор, у пустельні печери, лісові скити — усе це подвиг молитовного заступництва за світ. Але й цей подвиг за світ, вимолювання його перед престолом Господнім, часом видозмінюється відкритим служінням людству. Особливо зрілі духом подвижники віддають себе подвигові виняткової співчутливої любові до світу, звертаються до нього з цілющою молитвою і порадою.