Історія християнської Церкви починається в I столітті, з проповіді Ісуса Христа, Його хресної смерті та Воскресіння, а також зі свідчення апостолів, яким було доручено звіщати Євангеліє всім народам.
Первісна громада учнів Христових склалася в Єрусалимі. Згідно з книгою Діянь святих апостолів, у день П’ятидесятниці зішестя Святого Духа стало початком відкритого апостольського служіння і поширення християнської віри.
Упродовж перших століть християнські громади виникали в Юдеї, Сирії, Малій Азії, Греції, Єгипті, Римі та інших краях Середземномор’я.
На чолі місцевих громад поступово складалося служіння єпископів, пресвітерів і дияконів. Єпископа розуміли передусім як духовного пастиря громади, охоронця апостольського віровчення і предстоятеля євхаристійного зібрання.
Єдність Церкви виявлялася в спільній вірі, звершенні Таїнств, взаємному визнанні церковних громад і соборному розв’язанні питань, що поставали в християнському житті.
Уже в ранньохристиянський період сформувалося уявлення про апостольське спадкоємство, тобто передання єпископського служіння через рукоположення з покоління в покоління.
Для Апостольської Православної Церкви ця традиція має засадниче значення. Осмислюючи церковну історію, АПЦ звертається не лише до пізніших форм православної організації, а передусім до доби давніх християнських громад, де єдність віри поєднувалася з діяльною участю вірян у житті Церкви.