Після встановлення радянської влади православні громади зіткнулися з масштабними гоніннями, закриттям храмів і монастирів, конфіскацією церковного майна, арештами і стратами священнослужителів і вірян.
У нових умовах усередині православної спільноти виникли різні підходи до стосунків із державою.
Одні церковні діячі намагалися зберегти можливість відкритого богослужіння через угоди з владою. Інші вважали неприпустимим втручання державного апарату в питання церковної віри й управління.
Особливого значення набули події 1927 року, коли митрополит Сергій (Страгородський), який керував Московською Патріархією, оприлюднив декларацію про лояльність радянській владі.
Документ викликав серйозні розбіжності в церковному середовищі.
Частина духовенства і мирян відмовилася визнавати обрану керівництвом Московської Патріархії лінію стосунків із державою. Деякі громади припинили відкрите богослужіння і продовжили релігійне життя нелегально.
Ці групи ввійшли в історію під збірною назвою Істинно-Православної, або Катакомбної, Церкви.
Катакомбний рух не був єдиною централізованою організацією. Він об’єднував різні громади, духовні традиції і групи вірян, які прагнули зберегти релігійну самостійність в умовах державного тиску.
Саме з цим досвідом опору підпорядкуванню Церкви політичній владі АПЦ пов’язує одну з найважливіших ліній своєї духовної спадщини.
Для майбутніх засновників Апостольської Православної Церкви пам’ять про гоніння і незалежні православні громади стала підставою для переконання, що церковне життя має будуватися на вірі, соборності й вільному виборі людини, а не на державній примусовій системі.