Із прийняттям християнства Київською Руссю 988 року почалося формування православної церковної традиції, яка визначально вплинула на релігійну і культурну історію східнослов’янських народів.
Упродовж наступних століть церковне життя розвивалося в тісній взаємодії з державною владою. Така взаємодія давала змогу засновувати монастирі, школи, храми і розвивати просвітництво, але водночас породжувала залежність церковних установ від політичних обставин.
Особливо помітним це стало в Російській імперії після того, як Петро I скасував патріарше управління і 1721 року заснував Святійший Урядовий Синод.
Майже два століття церковне управління існувало в межах державної синодальної системи.
На початку XX століття серед православного духовенства, богословів і мирян посилилося прагнення оновити церковне життя, відновити соборність і розширити участь парафіяльних громад в управлінні Церквою.
Всеросійський Помісний Собор 1917–1918 років став однією з найважливіших спроб переосмислити церковний устрій. На ньому обговорювали реформи єпархіального і парафіяльного управління, церковної освіти, місіонерської діяльності та відносин Церкви з державою.
Проте здійснення багатьох перетворень перервали революція, Громадянська війна і подальші репресії.